27
липня
2007 року

п'ятниця
газета 'Слобідський край ' газета 'Слобідський край '
  ГАЗЕТА ВIДЗНАЧЕНА ГРАМОТОЮ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ                                                               видається з березня 1917 року    
НА ГОЛОВНУ СТОРIНКУ IНФОРМАЦIЯ НАШI ПАРТНЕРИ ГОСТЬОВА КНИГА КОНТАКТ
№16 за 11.02.06
РОЗДIЛИ ГАЗЕТИ


Сім’я — фортеця моя


Через незвичні для Харкова морози (а минулої середи вони були особливо міцні) малеча могла не йти до школи. Шибеник Микитка охоче цим скори-стався. Втім, мама, Алла Михайлівна, й так не відпустила б свого першокласничка в такий холод на заняття.
Інша річ старша, одина- дцятирічна Кристина, якій навіть морози ніпочім. Хоча сестричка спочатку теж, було, збиралася залишитися вдома, та коли дізналася, що всі друзі йдуть-таки до школи, швиденько зібралася й серйозно заявила, що їй конче треба цього дня на уроки. — Що тобі найбільше подобається в школі? — запитую дів- чинку. — Перерви, — щиро відповідає вона й пояснює: — Дуже люблю гратися у квача. Та й справді, де ще так цікаво грати у квача, як не в школі? Ну не вдома ж з маленьким Микиткою, від якого тільки й чекай якоїсь капості. — Першою в сім’ї Миронових з’явилася маленька Кристинка. Дівчинці не було й двох років, коли Алла Михайлівна та Євген Олександрович забрали її з 19-ї лікарні, куди маленька потрапила через підступну недбалість власних батьків. Її знайшла міліція в напівзгорілій промерзлій хаті біля Південного вокзалу. Доля немовляти, приреченого на смерть рідною матір’ю, вразила Аллу, яка намагалася народити, але не виношувала плоду. Тож коли одного разу головний лікар 19-ї, знаючи, що молода жінка хоче взяти з лікарні сирітку, сказала: — У нас є одна дівчинка, яка потребує батьківського піклування, або ви її берете, або я зараз віддаю її в дитбудинок. Алла глянула на крихітку, а та зразу потягнулася до неї, пішла на руки, ніби щось відчувала й просила допомоги. Документи оформляти довелося дуже довго. Від нових батьків вимагали навіть довідку, що в них не буде власних дітей. — Я відразу вирішив оформляти опікунство над дітьми через суд, — сказав Євген Олександрович, — щоб потім, якщо раптом з’явиться ота п’яничка мати, котра ледве не звела зі світу власне дитя, вона не виставила своїх прав на нашу Кристинку, не забрала її в нас.. Алла та Євген із перших днів появи в їхній сім’ї донечки стали до боротьби за її здоров’я. У тієї виявилося хворе серце, довелося зробити операцію. Дівчинка й зараз постійно під наглядом спеціалістів ОХМАДИТу й не тільки через проблеми з серцем. — Мені було моторош- но, — згадує Алла Михайлівна, — коли приходила до маленької в 19-ту лікарню, поки оформляли документи на неї, у яких там умовах кинуті немовлята. Їх підмивають холодною водою з-під крана. А це ж дівчатка, майбутні матері. Чи думає хтось про це? Знедолені діти й так мають чимало проблем зі здоров’ям. Моя (тоді ще жива) бабуся, Зінаїда Степанівна Коровко, яка в 1933-му пережила голод на Кегичівщині, постійно плакала, коли бачила, як їла Кристинка. Донечка набивала повний рот, як хом’ячок, ховала за щічками їжу про запас. Боялася, що хтось відбере. «Голод не тітка», — витирала сльози бабця. Мені доводилося навіть виймати цукерки з рота в дитини, щоб, бува, не похлинулася. Сьогодні ж шоколад, який ми принесли малечі, не справив на них ніякого враження. З більшою охотою вони взялися за матусин компот. І правильно — вітаміни. Надворі було холодно, тож на столику з’явився й гарячий чай, вафлі та печиво. — А я вафлі не люблю, — зауважив Микита. — Звісно, — посміхнулася Алла Михайлівна, — тобі більше подобається місити тісто для пиріжків. Коли я печу щось на кухні, — звертається вона до нас, — Микитка тут наче вродився. І тоді у нас, як за приказкою, навіть ворота (чи та пак двері) у тісті. За чаєм і сфотографував маму з дітьми наш фотокор. Тата ж на знімку немає, він пішов на роботу. Маючи дві вищі освіти (інженера й психолога), Євген Олександрович працює звичайним робітником, не цурається будь-якої роботи, аби утримати сім’ю. Втім діти цих проблем не знають, і добре. Вони ходять до школи, мають свої дитячі інтереси й клопоти. Кристина пише вірші. Їх продекламувала й нам: Як корисна фізкультура, Якщо нею нам займатись, Забавлятись або гратись, Взяти зараз м’яч І пограти разом в квач. То нам стане веселіше, І ми будемо сильніші. Як зайці, будем стрибати І усіх переганяти. Дівчинка охоче римує слова. Залюбки ходила до літературного гуртка в школі. Її віршики друкувалися у дитячій збірці. На жаль, зараз гурток закрили. А дарма — вважають не тільки Кристинини батьки. Але ж у чиновників свої резони. А чим любить займатися Микита? Йому подобаються хом’ячки. Їх у братика з сестричкою чимало. Кумедних тваринок продемонстрували й нам: Клеопатру, Ромашку, Клешоніжку... До речі, кошти на клітку для них заробили, допомагаючи батькові порати влітку город . — Я навіть здивувалася, — сміється Алла Михайлівна, — так швидко пропололи рядки, аби мати хом’ячків. — Так вони ж такі гарненькі, ви не бійтеся, вони не кусаються, бо ще малень- кі, — повідомляють діти. Втім, не тільки хом’ячків любить Микита. Батько вважає, що хлопчик уроджений конструктор: з дитинства цікавиться всілякими механізмами, технікою. Євген Олександрович і виховував його з перших днів відповідно, бо вважав, що краще, аніж цукерку чи щось їстівне, купити в подарунок конструктор, дитячу мозаїку для складання візерунків. І хлопчик так захопився цим, що повз його увагою не залишається ні будильник, ні радіо, ні навіть складніша апаратура. Тут тільки й пильнуй. Кристина зі сміхом розпявідає, як дядько — водій з їхнього дво- ру — мало не півдня вовтузився, прилаштовуючи оглядове дзеркальце на свого залізного «коня». Коли ж на мить відійшов, Микитка вмить відкрутив ту деталь, перекресливши тривалу дядькову роботу. Ошелешений чоловік від розпачу втратив дар мови. Проте насварений мамою хлопчик швиденько прилаштував дзеркало на місце. Виявляється, там і не треба було довго мудрувати. Микитка щось там натиснув, і детальки увішли в пазок, пояснює Кристина, а дядько, мовляв, так довго вовтузився. Микита з’явився в родині Миронових 1999 року, коли йому було всього дев’ять місяців. П’ятирічна на той час Кристинка сама вибрала собі братика в тій же лікарні, звідки колись її забрали саму, причому поставила умову, щоб батьки взяли дитинку з тієї палати й того самого ліжечка, де лежала сама. У братика виявилась така ж гірка доля, як і в сестрички: його колись знайшли на вокзалі із запискою, що звати Микита, й проханням не змінювати дитині ім’я. З його появою Аллі та Євгену додалося турботи. — Мені тоді допомагав доглядати батько Євгена, — говорить жінка, — я вдячна за це. А от коли забирали хлопчика додому, перехвилювалися. Виявляється, лікарі виписали його нам на руки з вірусною інфекцією й не попередили про це. А вдома ж у нас ще одна дитина. Ми того дня цілий день, з сьомої ранку до сьомої вечора, возили немовля від лікарні до лікарні й ніде не хотіли брати його на лікування. Тільки до 22-ї інфекційної тричі приїздили. Врешті, за ту халатну байдужість один із головних лікарів був знятий з посади. Та чи легше від цього комусь? Наша безкоштовна (чи справді хтось ще вірить у це?) медицина надто дорого коштує людям. На лікування дітям (а в обох чимало проблем зі здоров’ям) доводиться витрачати немало коштів. А тут ще й проблеми з житлом. Постійні походи до ЖЕУ. Мешкають Миронови разом із батьками Євгена в трикімнатній квартирі на останньому поверсі дев’ятиповерхівки на Танкопія, 8. Над їхнім помешканням дах, технічного поверху немає. У дощову погоду вода проникає до квартири. Це видно по патьоках на стінах, при вході. — Минулої осені, — говорить Алла, — під час злив довелося ставити тази. Залило не тільки нашу квартиру, вода дісталася й до помешкань, що поверхом нижче. І знаєте, що порадили нам спеціалісти з ЖЕКу, коли ми викликали їх? «А ви чоботи надіньте й ходіть по хаті...» Будинок, в якому мешкає сім’я з цими дітьми, як видно, давно не знав ремонту. Захаращеність упадає в очі. У ліфті, щоб піднятися на дев’ятий поверх, нам довелося запалювати навіть сірники, аби побачити, яку цифру натиснути. Коли ж виходили з під’їзду, без сторонньої допомоги не могли ніяк відчинити вхідні двері: добре, що трапилися двоє мешканців, обізнаних із «секретами» цієї фортеці на Танкопія, куди, з усього видно, не ступала нога ремонтників. Щоправда, на останньому поверсі присутні таки сліди жеківських працівників — побілені стіни. Та підуть дощі, й від цього марафету залишиться хіба що тільки згадка. Тож Мироновим та їхнім сусідам і справді доведеться, як порадили жеківці, взувати гумові чоботи. — На жаль, чужі діти в нас нікому не потрібні, — сумно констатував глава родини. — От якби знайшовся хоч якийсь благодійник і переселив нас у краще помешкання, раз у держави немає коштів. Невже таке неможливо?
Автор: Чернова Ніна
АРХIВ

<<<  Липень 2007  >>>
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 2   3   4   5   6 
 9   10   11   12   13 
 16   17   18   19   20 
 23   24   25   26   27 

   Cпівзасновники: Харківська обласна рада,
Харківська обласна державна адміністрація
та трудовий колектив газети.
Адреса: м. Харків, пр. Московський, 247,
9 поверх, к. 85.
Телефон для довідок: 392-14-09, 392-06-48 .
e-mail:
Дизайн: Artcross Group Kharkov info@artcross.com.ua